14 грудня – День реаніматолога

Якщо день проведення першого наркозу добре відомий – це 16 жовтня 1846 року, який вдячні нащадки визнали днем народження нової на той час науки – анестезіології, то про першу вдалу спробу реанімації померлої людини відомо значно менше. Отже, 14 грудня 1650 року була проведена перша успішна документована реанімація.

В цей день у добрій старій Англії, в місті Оксфорді, відбулася страта Анни Грін, звинуваченої у вбивстві своєї дитини. Ця двадцятидворічна селянка працювала покоївкою в будинку сера Томаса Ріда і була зваблена його онуком, Джефрі Рідом. Після того, як Анна завагітніла, господар вигнав її на вулицю. Наївна дівчина приховувала свою вагітність, і тому при народженні недоношеного мертвого хлопчика сховала його тіло. Однак мертвонароджена дитина була знайдена, і її жахливий вигляд дав привід звинуватити Анну у вбивстві. Вона була взята під варту і засуджена до цілком звичайного на ті часи покарання – публічної страти через повішення. Страта була проведена на спеціально призначеному для подібних екзекуцій місці – площі Cattle Yard в Оксфорді, в суботу 14 грудня 1650 року.

Після співу священиком псалмів офіційний розпорядник страти повідав присутнім про суть злочину і засудив сімейство Рідів, яке не виявило належної турботи про дівчину. Потім була виконана процедури страти. Анна Грін піднялася до шибениці, на її шию накинули петлю і вибили сходи з-під ніг. Деякі з присутніх на страті глядачів повисли на ногах Анни всією своєю вагою, намагаючися прискорити смерть засудженої, аби позбавити її зайвих мук і болю. Однак кат, побою­ючись, що мотузка обірветься, змусив своїх добровільних асистентів залишити тіло в спокої. Анна Грін висіла в петлі ще близько півгодини. Потім її тіло поклали в труну і віднесли до будинку доктора Вільяма Петті (William Petty, 1623-1687), викладача анатомії в Оксфордському університеті, оскільки, відповідно до Указу короля Чарльза I (1636 р.), усі трупи страчених у межах 21 милі від Оксфорда повинні були передаватися медичному факультету.

Слід зазначити, що до 1549 року анатомічні дослідження на медичному факультеті Оксфордського університету були заборонені. Цю заборону був змушений скасувати король Едуард VI, обурений тим, що лікарі, які лікували його сечовий міхур, не знали, як він улаштований. За Указом короля Едуарда VI, кожен студент-медик був зобов’язаний брати участь принаймні у чотирьох розтинах, причому два з них мали бути виконаними самостійно. Це нововведення викликало справжнє «полювання за трупами», і рішення проблеми настало лише через сто років завдяки вищезгаданому Указу короля Чарльза I від 1636 року.

Коли лікарі Вільям Петті, Томас Уілліс (Thomas Willis, 1622-1675) та інші зібралися для проведення розтину і відкрили труну, вони помітили дихальні рухи грудної клітки у «трупа» і почули якісь тяжкі хрипи. Негайно залишивши всі думки щодо майбутнього розтину, вчені мужі почали вживати всіх можливих заходів щодо повернення дівчини до життя.

Вільям Петті   Вільям Петті

Томас Уілліс   Томас Уілліс

Вони витягли Анну Грін із труни, розтиснули їй зуби і влили в рот гаряче спиртне питво. Це викликало кашльовий рефлекс у «трупа», який спонукав присутніх лікарів продовжувати повернення Анни Грін до життя ще більш енергійно. Вони стали розтирати і масажувати її руки й ноги. За чверть години лікарі знову влили їй у рот міцного питва і стали лоскотати глотку пташиним пером, після чого Анна на мить відкрила очі. Тоді їй зробили кровопускання і випустили 5 унцій крові. Продовжуючи розтирати кінцівки Анни, лікарі наклали на них джгути з метою збільшити кількість крові, що притікає до мозку. Після цього вони знову дали їй міцні алкогольні напої і поставили гарячу клізму з метою збільшення температури тіла. Потім Анну Грін поклали в ліжко поруч з іншою жінкою, яка виконувала роль «грілки», щоб зберегти тепло тіла жертви страти. Через дванадцять годин Анна Грін була здатна вимовити кілька слів, а наступного дня вже могла відповідати на питання. Через 2 дні у неї повністю відновилася пам’ять на все, що було до моменту страти. Через 4 дні вона вже могла їсти і тверду їжу, а за місяць повністю одужала.

У протоколі повернення до життя Анни Грін доктори Вільям Петті і Томас Уілліс докладно і детально описували свої спостереження щодо пульсу хворої, частоти і типу дихання, стану свідомості і пам’яті. Через два тижні після страти вона стала невиразно пригадувати події цього дня і якогось чоловіка в сірому плащі, ймовірно, ката. Було відзначено, що її обличчя багато днів залишалося червоним і набряклим, а на шиї довго зберігалася странгуляційна борозна з відбитком вузла.

Після повного одужання Анна Грін була помилувана спеціальним рішенням суду і начальника в’язниці Оксфорда, який тверезо розсудив, що якщо Господь Бог дарував їй життя, то суд не має права скасовувати рішення Всевишнього.

Дівчина повернулася у рідне село, де прожила ще 15 років і народила трьох дітей.

Не виключено, що саме цей унікальний випадок дивного оживлення Анни Грін послужив стимулом молодим лікарям Вільяму Петті і Томасу Уіллісу для подальших старанних занять медициною. Проте для реанімації хворих ще довго використовували досить примітивні методи. Так, на гравюрі XVIII століття зображений один із варіантів реанімації – шляхом вдування тютюнового диму у пряму кишку.

Частота успішних реанімаційних заходів почала зростати, починаючи з ХІХ століття, але по-справжньому ефективні методи, які використовуються і сьогодні, були сформульовані лише півстоліття тому. Переважна більшість «нових» методів реанімації були розширенням, поглибленням та доопрацюванням уже існуючих, але добре забутих старих, тобто в реаніматології чітко простежується спіраль розвитку науки і практики.

В.О. Неговський   В.О. Неговський

Пітер Сафар   Пітер Сафар

«Батьками» сучасної реаніматології та інтенсивної терапії вважають радянського вченого, академіка Володимира Олександровича Неговського (1909-2004) та американського вченого Пітера Сафара (1924-2005), які тричі висувалися на здобуття Нобелівської премії в галузі медицини. В. Неговський був родом із Чернігівської губернії, а працював у Москві. П. Сафар (його батьки вихідці з Австрії) працював у американських містах Балтимор та Пітсбург. У 1958 р. американський хірург Вільям Кувенховен (William Kouwenhoven) апробував, а у 1960 р. описав техніку закритого масажу серця, тим самим розпочавши нову еру кардіопульмональної ресусцитації. Простота цієї техніки – «...усе, що необхідно, – це дві руки» – сприяла швидкому її поширенню по всьому світу. Поєднання технік стернальної компресії та вентиляції «рот до рота» стало основою серцево-легеневої реанімації. Перша конференція із серцево-легеневої реанімації була проведена у 1966 р. за сприяння Національної академії наук США. Стандарти проведення серцево-легеневої реанімації були затверджені у 1973 р. і регулярно переглядаються (останній перегляд відбувся у 2015 р.).

Але якими б вагомими не були досягнення сучасної науки, в пам’яті вдячних нащадків назав­жди залишиться 14 грудня 1650 року як день першої успішної реанімації. А цей випадок першої реанімації багатьма фахівцями вважається днем народження науки реаніматології (а відповідно – і Днем реаніматолога).

Список літератури

1. Mercurius Politicus, Numb. 28 (12-19 December 1650) and Numb. 32 (9-16 January 1651). A transcription is in Joad Raymond (ed.) Making the News: An Anthology of the Newsbooks of Revolutionary England, 1641-1660 (1993), pp. 182-184.

2. William Petty’s notes on the case: Lansdowne, 6th Marquis of, ed. The Petty Papers. (London, 1927), vol. 2, pp. 157-167.

3. Анестезіологія та інтенсивна терапія: підручник / Під ред. І.П. Шлапака. – Т. 1. – К.: Ніка Прінт, 2012. – 550 с.

Історичний нарис підготував О. Галушко