Генріх Квінке: життя, віддане мистецтву медицини

сторінки: 47-49

(до 175-річчя від дня народження)

Ім’я Генріха Квінке найчастіше пов’язують з описаним ним ангіоневротичним набряком, більш відомим як набряк Квінке. Проте наукова і практична діяльність цієї людини була багата на інші події та відкриття.

Генріх Квінке (1842-1922)

Генріх Іренеус Квінке (Heinrich Irenaeus Quincke) народився 26 серпня 1842 року у Франкфурті-на-Одері (Німеччина) в родині лікаря. Пізніше сім’я переїхала до Берліна, де Генріх Квінке у 1858 році закінчив школу. Згодом він під керівництвом відомих німецьких вчених вивчав медицину в університетах Берліна, Варцбурга, Гейдельберга.

З 1865 року Генріх Квінке досліджував проблеми, пов’язані з такими фундаментальними галузями знань, як фізіологія, хірургія, внутрішні хвороби. Цим проблемам він присвячував практично весь свій час перебування у дивовижних європейських містах – Відні, згодом – Берліні. Ще 5 років Г. Квінке віддав викладанню внутрішніх хвороб у Берні.

Протягом трьох років (1867-1870) Генріх Квінке працював асистентом свого вчителя Фрідріха Фреріхса (Friedrich Frerichs) у Берліні. У 1873 році, ледь досягнувши 30-річного віку, Квінке став професором і завідувачем кафедри внутрішніх хвороб у Берні.

У 1878 році він переїхав у Кіль, де очолив кафедру внутрішніх хвороб і став колегою знаменитого хірурга Августа Біра (August Bier, 1861-1949).

Люмбальна пункція. В історію невідкладної медицини Генріх Квінке увійшов передусім як лікар, який першим у світі у грудні 1890 року виконав черезшкірну люмбальну пункцію. І хоча Квінке застосував її тільки з діагностичною і лікувальною метою, його дослідження стали передумовою і основою для відкриття в подальшому методу спинномозкової анестезії.

Спінальна голка Квінке

Слід зазначити, що ще на початку 1870-х років Генріх Квінке розпочав досліди на тваринах із введенням сірчистої ртуті в субарахноїдальний простір [7]. У 1872 році він за допомогою ртуті, введеної в різні ділянки шлуночків мозку живих і мертвих тварин, показав шляхи відтоку цереброспінальної рідини із шлуночків мозку і описав зв’язок між мозковим і спінальним субарахноїдальними просторами. Це було справжньою революцією у вивченні ліквородинаміки. Продовжуючи дослідження в цьому напрямку, він поступово прийшов до ідеї про можливість пунктувати субарахноїдальний простір із діагностичною метою.

Послідовники Квінке, лікарі з Сан-Франциско (Каліфорнія) Tait і Gaglieri, писали: «Для Квінке було важливим продемонструвати відсутність шкідливого впливу субарахноїдальної пункції і можливість її виконання з відсутністю несприятливих ефектів при видаленні значної кількості цереброспінальної рідини». До речі, саме Квінке описав згодом випадок паралічу шостого черепного нерва після видалення великої кількості ліквору.

У грудні 1890 року він виконав люмбальну пункцію за допомогою тонкої голки зі стилетом у однорічної дитини в коматозному стані з явищами менінгізму і пневмонією. Цей випадок був оприлюднений 8 квітня 1891 року на X Конгресі терапевтів у Вісбадені [1]. Під час третьої люмбальної пункції він вперше виміряв лікворний тиск (на початку і в кінці процедури). До вересня 1891 р. Г. Квінке виконав люмбальні пункції ще у п’яти дітей і шести дорослих і надав докладний опис методики виконання процедури [2], яка дуже швидко завоювала широке визнання. Г. Квінке також був першим лікарем, який досліджував склад спинномозкової рідини (кількість клітин, питома вага, загальна концентрація протеїнів), виявив бактерії і вказав на зниження рівня цукру в рідині при гнійному менінгіті.

У 1895 році на відкритті Нью-Йоркського неврологічного товариства G.W. Jacoby заявив: «Коли в 1891 році Г. Квінке говорив про метод вилучення спинномозкової рідини, мало хто думав, що не мине і чотирьох років, як процедура, яку ніяк не назвеш простою, займе своє місце серед визнаних діагностичних методів у медицині і, можливо, створить перехід до місцевого лікування захворювань головного і спинного мозку» [3].

Щоправда, ейфорія дуже швидко змінилася настороженістю. Протягом найближчого року з’явилися повідомлення про найрізноманітніші ускладнення люмбальної пункції, серед яких на перший план виступив головний біль. І вже, звичайно, ніхто навіть не міг припустити, що в найближчому майбутньому зможе виникнути ідея спинномозкової анестезії.

У травні 1891 р. Уолтер Вінтер (W.E. Wynter, 1860-1945) у Лондоні описав чотири випадки дренування субдурального простору в поперековому відділі з метою лікування туберкульозного менінгіту і зниження лікворного тиску. Перша процедура була виконана в лютому 1889 року трирічному хлопчику із вторинним менінгітом після інфекції внутрішнього вуха [4]. Це була не тільки пункція, але і дренування субдурального простору тонкою гумовою трубкою Соутея (Southey). Наступні пункції були виконані 11-річній дівчинці, 2-річному хлопчикові і 13-місячній дівчинці, яка перебувала в тяжкому стані у зв’язку з туберкульозним менінгітом. Процедура привела до тимчасового поліпшення стану хворих, але всі четверо померли. І хоча дренування субарахноїдального простору було зроблене Вінтером не з метою знеболювання, але згодом за таким же принципом стала виконуватися безперервна субду­ральна анестезія.

Невідомо, хто, як і коли просту зі скосом на кінчику спінальну голку назвав голкою Квінке. Але ця назва сьогодні застосовується дуже широко, хоча сам Квінке писав тільки про необхідність використовувати для пункції тонку голку зі стилетом.

Більше того. В багатьох джерелах власне сама пункція стала називатися іменем Квінке. Так, коли Август Бір виконав свої перші 6 спинномозкових анестезій у 1898 році, він, вірогідно, віддаючи данину поваги своєму колезі, написав у звітній статті: «Люмбальна пункція Квінке робиться звичайним способом. Вибирається дуже тонка голка. Після входження в дуральний простір стилет, який закриває просвіт голки, видаляється».

На сьогоднішній день триває випуск спінальних голок, багато з яких мають назву спінальна голка Квінке. Зрозуміло, що сучасна голка значно змінилася від часів Генріха Квінке, але вдячні нащадки зберігають пам’ять про людину, яка своїм непересічним життям довела, що вдосконаленню мистецтва лікаря справді немає меж.

Проте для широкого кола лікарів Генріх Квінке сьогодні більш відомий завдяки іншим своїм відкриттям. У 1882 році він описав гострий локальний ангіоневротичний набряк (набряк Квінке).

Набряк Квінке – це гостра алергічна реакція організму, що характеризується масивним набряком слизових оболонок, шкіри і підшкірної жирової клітковини, причиною якої є реакція організму на різноманітні фактори, що мають біологічне або хімічне походження.

Набряк Квінке

Цікаво, що багато дослідників, починаючи з італійця Марчелло Донато (Marcello Donato) в 1586 році і пізніше, описували раптовий локальний або поширений набряк шкіри, підшкірної клітковини, слизових оболонок до того, як Генріх Квінке у 1882 році опублікував свій опис. Термін «набряк Квінке» вперше з’явився у 1902 році в статті берлінського лікаря Фелікса Менделя (Felix Mendel). Саме ця назва синдрому згодом знайшла найбільше поширення в усьому світі, але немає ніяких пояснень, чому саме так було названо синдром, за винятком того, що Генріх Квінке був видатним терапевтом зі світовим ім’ям.

Крім того, Г. Квінке описав нігтьовий капілярний пульс при недостатності клапанів аорти (симптом Квінке) й одним із перших досліджував роль заліза в обміні речовин і як лікарського засобу.

Генріх Квінке залишався в Кілі ще протягом 30 років, відмовившись від запропонованих йому посад у Кенігсберзі і Відні. Він пішов у відставку в 1908 році. Помер Квінке у 80-річному віці 19 травня 1922 року у Франкфурті-на-Майні.

Справді, ім’я Генріха Квінке найчастіше пов’язують з описаним ним ангіоневротичним набряком, більш відомим як набряк Квінке. Проте наукова і практична діяльність цієї людини була насичена подіями та відкриттями, що дозволяє впевнено сказати – життя Генріха Іренеуса Квінке було присвячено служінню мистецтву медицини до кінця.

Список літератури

1. Quincke H.I. Ueberhydrocephalus. Verhandlungdes Congress Innere Medizin (X). 1891:321-339.

2. Quincke H.I. Die Lumbalpunctiondes Hydrocephalus. Berlinerklinishe Wochenschrift. 28:929-933, 965-968, 1891.

3. Jacoby G.W. Lumbar puncture and the subarachnoidspine. NY Med J December 28, 1895, p. 813-818.

4. Wynter W.E. Four cases of tubercularmeningitis in which paracentesis of the theca vertebralis wasperformed for there lief of fluidpressure // Lancet, 1891. – Vol. 1. – P. 981-982.

5. http://www.critical.ru

6. Вікіпедія.

7. Сиделковский А.Л., Догузов В.Д. Этюды истории классической неврологии. – К.: Изд. дом «АДЕФ-Украина», 2016. – 384 с.

Історичний нарис підготував О. Галушко

Поділитися з друзями: